— А може, ти голодний? — запитав бац, коли Герман щез у ямі й забився десь у кут.
— Йой, аж гину з голоду!
— Ну, то на тобі оцей кавалок хліба та оцей глечик жентиці[1]. Їдж і не бійся нічого.
І, мовивши це, бац закрив яму плитою, прикидав плиту колодками, потім ріщям, потім виглянув із колиби, а побачивши справді двох жидів, що наближалися до колиби толокою згори, взяв свою роботу й сів на порозі, мов і зовсім нічого не бувало.
— Гей ти, чоловіче! — закричав один жид, порівнявшися з колибою. — Не бачив ти тут якого жидка?
— А ти, чоловіче, не вмієш привітатися, як Бог приказав? Ти між вовками виріс? — відбуркнув йому бойко.
— Ну, ну, не сердьтеся, пане бац, — мовив другий жид. — Добрий день вам!
— Добрий день.
— Тут ми шукаємо одного жидка. Так собі, злодюжка. Обікрав нас учора на ярмарку в Лютовисках. Гонимо його всю ніч. Ось туди десь утік. Будьте ласкаві, скажіть нам, чи ви не бачили його?
Герман, сидячи в ямі, чув усю розмову. Він тремтів усім тілом, чуючи голоси своїх заклятих ворогів. Їжа не йшла йому до рота.
— А багато вам украв? — спокійно питав бац.
— Йой, багато! Всі наші гроші, більше, як десять тисяч ринських.
— Ото злодюга! Та було дати знати шандарям.
— Що жандарям! — скрикнув другий жид.— Жандарі записали, сказали: добре, добре, при-
- ↑ Жентиця — напиток з овечого молока.
