фортуна. Не забудь, що я тобі сказав, і майся на бачності!
Свисти почулися якось незвичайно близько них. Вольф стрепенувся.
— Вже світає. Видно, наші собаки шукають нас по лісі. Нема коли дожидати дня. Гайда в дорогу!
Він іще раз поцілував Германа й щез, зашелестівши між корчами, мов дикий звір, що продирається крізь гущавину. Герман, притулений до виверта, видний хіба для сов'ячих очей, довго слухав, запираючи в собі дух, але, крім звичайних лісових шелестів та джуркотання потоку внизу, не чув нічого. Аж свист, що почувся, здавалось, ось-ось над його головою, виполошив його з німого наслухування. Не було ніякого сумніву: погоня була вже в лісі, шукала за ними. Правда, на разі не було безпосередньої небезпеки, щоб хтось, ідучи горою понад яром (а там, очевидно, був той, що свистав), міг побачити його в темнім ярі, та й ще схованого за вивертом. Але за якої півгодини це могло змінитися: розвидніється, і тоді все пропало.
Міряючи вухом здогадне віддалення того, що свистав, від його становища, Герман міркував, що він відділений від нього простором яких сто кроків. У гірському лісі, а ще вночі, коли бігти не можна, це віддалення значне. Коби лише не було засідки на краю лісу, там, де яр виходить на вільне поле, то втекти було би зовсім легко. Та Герман навіть не думав довго: свист у лісі був для нього, мов батіг для коня. Він так привик у трудних хвилях покладатися на Вольфів досвід та знання обставин, що й тепер ані не думав укладати ін-
