— Вже що я їм винен, те я знаю й вони знають, — мовив Вольф. — А ще сьогодні ми перебили їм торг. Не дарують вони мені, та й тебе, коли зловлять, то буде біда. Але нехай буде, грошей наших не дістануть.
І він виставив голову з ярка та почав роззиратися довкола.
— Мишкують за нами! — шепнув Германові. — Ади, бачиш?
Герман і собі ж, прилягши до землі, висунув голову з ярка й побачив на одній стежці невиразну людську постать, що йшла досить швидко в напрямі до них. Глянувши в другий бік, він побачив другу подібну постать; у третім місці видно було третю. Всі вони йшли з різних боків, манівцями і всі, немов змовившися, стягалися на горб, на якому в укриттю сиділи Вольф і Герман.
— Бачиш? — шептав Вольф. — Добрий нюх мають собаки. Мусів їм хтось доповісти, що бачив тебе. А може, й із них котрий бачив, як ти йшов півперек поля.
В тій хвилі знизу, де кінчався ярок, що починався у стіп ялиці, дався чути голосний свист; темні постаті, що з різних сторін ішли в напрямі до краю лісу, відповіли таким свистом. Не було ніякого сумніву, що облава розпочалася.
— Чуєш? — шепнув Вольф до Германа.— Годі нам тут ночувати, треба тікати до лісу, і це найнебезпечніше. Якби ми могли посидіти тут іще з годину, то вже би стемнілося добре, але вони будуть тут за малої півгодини. Мусимо тікати зараз, повзком, від ялички до ялички, від корча до корча, поки не впадемо в лісову гущавину. Але гов! Що буде
