— Вольф викивав мене! — думалось йому. — Велів мені, як дурному, бігти під ліс, дряпатися чорт знає куди, а сам, певно, забрав гроші та й драпнув у інший бік, щоби не ділитися зі мною. Мене напудив чужими баришівниками, а тепер, певно, сміється в кулак! — І вже думав вертати назад до Лютовиск. Та йому пригадалося, що Вольф велів йому ждати коло кринички під великою обпаленою ялицею, і згадка про криничку змінила його намір. Йому страшенно хотілося пити. Глянув під гору, в той бік, де був ліс, і побачив, що до великої обпаленої ялиці було навпрість через поле не більше, як двісті кроків, щоправда, досить прикро під гору. Що під тою ялицею б'є нора, видно було здалека по тім, що від неї зеленою тасьмою вниз тягся поперек піль невеличкий ярок, зарослий корчами та лопушшям. Герман, не надумуючись довго, кинувся через вівси йти до тої ялиці.
Як це часто лучається людям, що не привикли ходити по горах і не вміють оцінювати гірських віддалень, Герман порядно помилився. Те, що йому видалося віддаленням не більше 200 кроків, вимагало направду більше, як півгодинного напруженого ходу. Герман станув на місці мокрий, як митка[1], задиханий, змучений, — властиво не станув, а впав, мов горстка, під ялицю, ледве дишучи. Лежав так добру хвилю горілиць, не маючи навіть настільки сили, щоб устати й пройти кілька кроків у деберку та напитися чистої, холодної води, що дзюрчала з-під величезного пня старої ялиці і, стікаючи вниз по камінцях, драж-
- ↑ Митка — мокра ганчірка, що нею миють посуд.
