Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/76

змилити увагу тих, що могли слідити за ним, але швидко переконався, що за ним не слідить ніхто. Вибравшися з найбільшої сутолоки, він збочив з вулиці, шмигнув крізь одні відчинені сіни до огороду, відци в коноплі, а вибравшися на поле, подався навпростець під гору, де недалеко чорнівся край лісу, вказаний йому Вольфом. Герман не вийшов, а майже вибіг на горб, хоч цей був досить прикрий, і, зупинившися під крислатою грушею, що стояла на межі, та притулившися до її грубого пня, так щоб його здалека не було видно, оглянувся довкола. Сонце вже клонилося до заходу, з дерев і гір лягали довгі тіні й закривали долини. Перед Германом унизу, в широкій кітловині, лежали Лютовиска. Половину містечка закрила вже тінь від далекої, покритої лісом гори Чорної; та й другої половини було мало ще видно, крім найближчих домів, бо над містечком висів густий сивий туман куряви, з тої куряви йшов глухий клекіт та рев, мов від великого водоспаду. Мов тріски розбитого корабля, які розбушована вода викидає тут і там на берег, видно було на стежках і шляхах довкола містечка то одиноких кінників, возових та піших, то цілі валки та купи, які звільна тяглися до містечка, то з містечка. Переважно вертали з містечка ярмаркові, зробивши своє діло, дехто гнав закуплену худобу, на возах діти свистали в закуплені в місті свиставки, калатали глиняними брязкалами, а парубки, звісивши ноги через низенькі полудрабки возів, вигравали на сопілках. Та голосніше від тих брязкал, свиставок та сопілок вигравали самі вози, ті маленькі бойківські, звичайно волами тягнені возики, яких властителі звикли хвалитися тим, що в їх возі нема