таки ще не перестала дожидати вас на ґанку того гарного дому?
— Ой, уже! Старого, дихавичного баришівника! Нехай дожидає молодших. От хоч би тебе!
П'ять літ проходив Герман з Вольфом по Галичині, бував на всіх більших ярмарках, познайомився добре з баришівницьким ремеслом і заробив дещо грошей. Із тих, що наскладав із либацтва й дістав у спадку по Іцкові, він не стратив ані шеляга; навпаки, доложив до них іще пару сот ринських. Вольф пару разів говорив йому, щоб ішов на баришівництво на свою руку й розстався з ним, але Герман не хотів, йому корисніше було бути ніби Вольфовим підручним і платити наполовину менше на компанію. Кілька разів Вольф, дізнавшися, що Герман має зложені не кепські, як на початок, гроші, радив йому шукати якого іншого заробітку, заложити склеп[1], або взятися торгувати худобою на власну руку. Герман і того не хотів, хоч і не зарікався. Він оглядався довкола, розпитував, шукав якогось корисного ґешефту. Якась таємна сила все тягла його до Дрогобича; він розвідував потихо, що чувати в Бориславі, і все неначе ждав чогось незвичайного, дивного, що мало раптом і доразу змінити його життєву течію.
Було літо. Наближався Спасівський ярмарок у Лютовисках. Вольф, не знати чому, ішов на той ярмарок з великими надіями. Герман також був радий, бачачи, що Вольф у такім рожевім настрою. Вони їхали до Лютовиск заздалегідь, від села до села, оказіями, іноді
- ↑ Склеп — торгівля.