наближається, мов якась люба загадка. Нараз вона розчиняється, мов поли широкого кафтана, і в тім отворі робиться ясно. Я дивлюся в ту ясність і бачу в ній нібито нашу хату, але чисту, вибілену, високу, з ґанком і блискучими вікнами. А довкола неї не голотеча, не гнилі баюри, не поламані плоти й п'яні гої, а зелена мурава, крислаті дерева, покриті то молочним цвітом, то рум'яними яблуками. А на ґанку стоїть дівчина, ніби моя мама, а дівчина… така гарна, чорноока й рум'яна, як і ті яблука, і махає до мене білою-білою рукою й кличе очима, устами, але без слів. А в мене серце б'ється так любо, рветься до цеї гарної хати й гарної дівчини; я перескакую через перелаз і біжу в поле, біжу до неї. Стежка веде мене в достиглі жита; ясна хата й гарна дівчина щезають мені з-перед очей, але то лиш на хвилю, думається мені. Оцею стежкою я зараз перебіжу лан і вибіжу на луку, а там уже близенько! І біжу. Але лан тягнеться щось дуже довго, стежка звивається то в цей бік, то в той; минувши жита, я входжу на якісь мокравини, між лози, очерети, далі в ліс… Стежка крутиться, далі щезає під моїми ногами. Гарна хата й гарна дівчина не раз іще привиджуються мені, але все якось далі, далі, менше ясно. Здається, немов я йду до них якоюсь безмірно крутою та обхідною дорогою, і нарешті зовсім трачу їх з очей. Оце була моя доля. Що то помогло, що я все йшов і йшов, поспішав, мучився, коли стежка не та! Замість гарної хатки й гарної дівчини, гульк… аж і могила перед тобою!
— Ну, ну, ще вам далеко до неї, — потішав його Герман. — А хто знає, може ваша доля
