сміхом, де клятьбою та гарячими запевненнями, що його самого більше коштує, і що він лише тому дає товар по тій ціні, аби довше не носитися та аби зробити приємність такому чесному „пане ґісподар“. Оце заняття давало йому можність волочитися по торговицях і придивлятися баришівникам, виучувати потиху всі їх штуки та способи порозуміння. І чим більше він входив у їх секрети, тим більше тягло його до їх компанії. Він бачив тут золоте дно й чув себе в силі зрівнятися з ними.
Він пізнав ціну грошей у нужді, пізнав, що без них жити погано, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, погані й униження, які так часто мусить терпіти бідний. Поволі в його душі розгорялася страшна, гаряча, сліпа жадоба грошей, заглушувала всякі інші чуття, закривала перед його очима всі завади й манила його тільки одною метою — багатством. Він з тривогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку ще з Іцкового промислу, а потім із либацтва, рахував їх щотижня й укладав собі пляни, як би найлегше й найшвидше побільшити їх.
— Слухай, Гершку! Що ти все ходиш, мов курка з яйцем? — мовив до нього старий баришівник Вольф Шпербер, якому він найчастіше робив дрібні прислуги, доносив відомості про товар і про купців, про ціни й пляни поодиноких сторін, наскільки міг підслухати їх, волочачися по торговицях.
— Що я ходжу? Ech klär[1]! — коротко відповів Гершко.
- ↑ Я думаю, міркую.
