вельможний пан будуть ласкаві мені за фатиґу[1]…
Бувають і такі пани, що, прибуваючи на торговицю, відразу кличуть до себе баришівників і заявляють їм: потребую того й того, в такій і такій ціні. Баришівники кидаються на торговицю, як на полювання, торгують, купують, розуміється, не платячи, потім ведуть до пана — розуміється, худобину, а не продавця, — і знов стараються виторгувати від нього якнайбільше. Та буває й таке, що пан, або загалом грошовитий купець, іде сам на торговицю, гонить баришівників від себе й оглядає продажну худобу. Баришівники, як собаки, слідять здалека кожний його рух, а коли побачуть, що якась штука подобалась йому, і він починає торгувати її і, як то буває звичайно, не може сторгуватися відразу, ніби покине й відійде, знов верне й торгує, і знов покине і йде далі, — вони знаючи по торзі, що кращої, відповіднішої штуки він не знайде для себе, швидко надскочать, доб'ють торгу, дадуть продавцеві завдаток, і тоді вже покупець і добрий бариш, звичайно, не мине їх рук; а коли покупець упреться, то завдаток пропадає, і баришівники все таки тратять небагато; та й то звичайно вони погрозами й криком зуміють видерти свій завдаток від продавця. Оте чесне ремесло вимагає не лише зручности й несумлінности, але також значного знання психології, як хлопської, так і панської, доброго горла, твердих рук та, як кажуть у Дрогобичі — „невипареного писка“, цебто рота, здібного без упину божитися, клясти себе й увесь світ,
- ↑ Фатиґа — турботи.
