Він кинувся поміж дрібних купців, бажаючи знайти собі спільника до якогось інтересу, та при тім такого спільника, де би сам він не потребував вкладати грошей. Пригадавши собі свою давню онучкарську практику, він задумав зайнятися баришівництвом. Для дотепного чоловіка баришівництво — то золотий інтерес. Ходить собі такий баришівник по торговиці, чи кінській, чи худоб'ячій, та й лиш пасе оком, хто з чим показується на торг. Чи то купець, чи продавець — ніхто не мине його рук.
— Що продаєте, ґаздо? Ялівку? Ну, що вам дати за ту ялівку?
— Агій, скрутися та лізь у болото! — буркне сердитий сват. — Не бачиш, що то корова?
— Корова! О йо! А я й не пізнав. Ну, ну, вибачайте, пані корово! — жартує баришівник. І він кидається на бідну худобину, обмацає в ній кожне реберце, кожну кістку, загляне в писок, лічить зуби, микає за шерсть, торгає за хвіст, обіздрить ноги й ратиці, і відразу назначає ціну.
— Візьмете п'ять-двадцять?
Селянин зразу навіть не дивиться на миршавого жидка, а на його пропозицію взяти „п'ять-двадцять“ хто добродушний скаже: „Тай то гроші“, а хто сердитий, то буркне часом:
— Ой, тобі би, мере[1], належалося п'ять-двадцять, але цісарських, обливаних.
— Ну, що цісарських! Яких цісарських? — решетиться жидок. — Я вам по-правді говорю. Людську ціну даю. Ідіть по торговиці, питайте, чи дістанете більше.
- ↑ Мере — може.
