козаки, що не мали іншого пристанівку, не потребували журитися ніким, дбати ні про кого, — веселий нарід, невеличка молода компанія, і це також дуже подобалося Германові.
Він не без радости й не без якоїсь тихої вдяки згадує перший день своєї нової кар'єри. Був холодний маєвий поранок, коли враз із п'ятьма молодими либаками йшов стежкою поперек піль до Борислава. Вони йшли через Тептюж, лишаючи Губичі збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і обливало кривавим світлом ратуш, костьол і церква Святої Трійці. Сюди ближче вилася Тисьмениця, блискотячи, мов золота змія, і шваркотіла в віддаленню по камінню, та так, що той шваркіт доходив до слуху, як тихий мелодійний гомін. Дуби в Тептюжі йнощо зачинали розвиватися, зате сподом ліщина шелестіла вже своїм широким, яснозеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кожного через плече, хто молитву муркоче, а хто й так собі дещо співає. У кожного при боці торба з хлібом і цибулею, — це його цілотижнева пожива. Ось вони минули Тептюж, перед ними поле зелене, свіже, далі лука, замаєна квітами, знов горбок, через який годиною звивається стежка, і ось бориславська кітлина[1]. Не доходячи самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах та поточинах; старші либаки мали вже свої певні місця, прошпортані дучки[2], де ропа, мов сметана, стояла на воді, і скільки її не либай, усе стояла в одній мірі. Швидко й Герман знайшов собі таке місце, пропорпав дучку, і всі стали до роботи.
