виходив із дверей якогось будинку, якого вікна були ярко освітлені.
— Ха! ха! ха! — дзвінко доносилося до вух Бенедя.
Адже не улягало ніякому сумнівові: хтось весело сміявся. На білих фіранках мигали чорні тіни. Сміх мов ножем різнув по серці перетомленого Бенедя. Як давно вже не чув веселого сміху! А він сам? Як довго себе тямить, не міг сміятися. Від восьми літ сирота, тяжка праця, хоровита мати, побої майстра і штурханці інших. А тут хтось сміявся: веселим, дзвінким голосом. Бенедьо переліз з трудом через паркан і притулився до вікна партерового дому. В кутик вікна заглянув до середини. Довкола довгого столу сиділи головачі нафтового діла. Запивали шампаном побіду. По розбавлених лицях, похляпанім обрусі та по свобідних, надто може свобідних рухах легко було пізнати, що веселість і забава мусіли досягнути вершка.
А ось… очі Бенедя впали на одну постать у витертім сурдуті та заболочених чоботах. Її зуби були вишкірені серед обридливого сміху, який викривив ціле, худе, костисте лице в якусь чортівську маску. Очі всіх були устромлені на цю постать, що, зігнена в каблук, на пальцях підкрадалася до печі. Ось вона відчинила повільно дверці і сягнула обома руками в глибину. Бенедьо напружив зір і притулив лице до шибки, щоби не спустити з ока ні одного руху. Ось обі руки поволі-поволеньки витягають щось із печі, худа постать повертає на пальцях знов до столу і підносить догори… Глухий стогін вирвався з грудей Бенедя. То була робітницька каса, яку високо тримав
