Вони, очевидно, завзялися зовсім зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холеру, лишилися ми з Сеньом, сироти-підростки. Замість нашого батька взяв уже був пропінацію зайда, отже то він тепер присікався до нас. Сюди-туди він вкрутився за опікуна над нами і взяв наш ґрунт в уживання, а нас на виховок. На Бані й тоді вже зайдів було досить, і це була не дивниця, що зайда опікувався над селянськими сиротами. Зазнали ж ми тої опіки! Зразу було нам добре, мов у Бога за пазухою, зайда догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горілочки додавав. Але чим далі, тим тісніше, і вкінці повернув нас зовсім собі в наймитів-попихачів. Ми зачали допоминатися свого ґрунту, але зайда тим часом умів уже так покрутити з панами і з громадським урядом, що нас зовсім відсудили від ґрунту. Але зайда не чувся ще спокійним і старався нас зовсім позбутися. Зачав намовляти урльопників[1], щоби нас били; далі підкупив війта, щоби вставився в асентерункової комісії[2], щоби нас заасентерували до війська. Але ми все перебули і, вислуживши в війську, прийшли назад до села. Зайда затремтів; він знав, що ми не подаруємо йому свою кривду, і старався випередити нас. Запросив нас до себе буцім то на гостину і хотів потруїти нас так, як батька. Але цим разом йому штука не вдалася. Ми пізналися на тім і нагодували силоміць самого корчмаря тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тоді ми покинули
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/488
Цю сторінку схвалено
