Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька підкопати, але пан знав батька і не вірив корчмарям. Видячи, що з того боку нічого не діб'ються, шинкарі взялися за інші способи. Підмовили злодіїв, а їх тоді багато було по селах, зачали вони шкоду робити батькові. Раз пару коней зі стайні вивели, то знов куфу[1] горілки випустили, то до комори підкопалися. Але й тим способом батька не могли підтяти. Крадіж винайшлася, а ті, що куфу випустили, самі видалися і мусили заплатити шкоду. Тоді вони, що робити, підпалили нас. Ледве ми з душею повихапувалися, все згоріло. Отець наш був сильний, твердий чоловік, стільки нещастя не зламало його. Він кинувся сюди-туди, до пана, до сусідів, запомогли його, почав він знов ставати на ноги. Тоді корчмарі підмовили кількох піяків[2], давніх панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночі серед дороги, але батько вправився з ними, і одного, заголомшеного, приволік до дому. До всього признався, хто його намовив і що дав. Батько до суду, пішли два корчмарі сидіти. Тоді інші взяли і отруїли батька. Закликали його немов на перепросини і дали щось; як прийшов, так зараз і ліг, мов підкошений, а до тижня і вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комісію, комісія викрила отруту, але не було кому настояти, і справа зам'ялася. Ще й матері зайди пригрозили, щоб і писнути не сміла, бо інакше нещастя буде. Мати злякалася і дала спокій. Але не довго зайди дали нам спокій.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/487
Цю сторінку схвалено
