підпалити це прокляте гніздо на всі чотири роги. Це моє слово.
Бенедьо здригнувся.
— Не бійтеся, невинні не потерплять попри винних. Усі вони винні!
Мовчанка стояла в хаті. Ніхто не перечив Андрусеві, але й притакувати йому якось ніхто не важився.
— Ну, чого ж ви сидите, мов порізані? Невже ж ви такі вояки, що війни боїтеся? Згадайте лишень, в якій думці поприступали всі ви до побратимства. Аджеж у нас ще є карбовані палиці, і нема тут і одного багача в Бориславі, на котрого би в нас карбів не було. Ви генто[1] допоминалися мене о обрахунок. Нині день обрахунку, тількищо до давніх карбів прийшов ще один новий, найбільший: що вони ошукали й обікрали цілу робітницьку громаду, що вони показали тим способом виразно, що хотять нас по вік віку держати в безвихідній неволі. Чи треба ж вам ще чого більше? Я думаю, що цей один карб стачить за всі!
— Але що ж це буде за обрахунок: запалите кілька хат, кілька магазинів, і або вас полапають і посадять до криміналу, а як ні, то підприємці знов скажуть: трафунок[2]!
— О, ні, не так воно буде. Коли приступати до такої війни, то вже з цілою громадою, — сказав спокійно Андрусь.
— А хіба ж це можна? Нехай один найдеться серед громади, що вас видасть, і всі ви пропадете.
