бути, що така вже наша нещаслива доля, що тільки неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вірте моєму слову, чим менше неправди буде на руках наших, тим певніша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогів!
— Ба, якби то вороги також так само думали і також чесно з нами поступали, то тоді, певно, і ми мусіли б їм дорівняти, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. — Але тепер, коли правда зв'язана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що заким правда по-правді розв'яжеться, неправда й зовсім заріже її. Але не про те ми мали нині говорити, браття, а про те, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тільки одна дорога осталася, але поки скажу своє слово, хто знає, може з вас котрий вигадає що іншого, кращого… делікатнішого, бо моє слово страшне буде, браття! Тож прошу вас, хто має що сказати, нехай каже. Ти, Бенедю?
— Я… нічого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хіба зачинати наново утрачене?
— Еге-ге, далека дорога, та й то мости позривані. Ні вже, що іншого придумай!
Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?
— А ви знаєте який спосіб? — спитав Андрусь інших. — Говоріть!
Ніхто не говорив. Усі сиділи з понуреними додолу головами, всі чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.
— Ну, коли ніхто не говорить, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася:
