— А, так, ви розгнівили Леона, відіпхнули його, а тепер „радь собі сам“! Виджу, виджу, як ви мене любите!
Рифка захлипала, мов мала дитина.
— Синку, синку, лиш того мені не кажи! Все, що хочеш, лиш того мені не кажи, що я тебе не люблю.
— Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху винні, а тепер і порадити не хочете, як з того лиха випутатися.
Бідна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада була подумати і придумати щось дуже-дуже мудрого для свого сина, але її недужі, надламані і блудні думки мішалися і розлазилися без ладу і складу, — вона прибирала тисячі рад, одну за другою, і, не сказавши нічого, відкидала їх, видячи, що всі ті ради безумні і зовсім не ведуть до цілі.
— Ти, ти, синку, піди до нього і проси його… або ні, ліпше, намов деяких ріпників, щоб його добре вибили… або ще ні, найліпше-би було трутити того поганця де з мосту в воду… або ні… ох, що то я хотіла сказати…
— Дурні ви, мамо!
Рифку врадувало те слово, воно зняло з неї страшний тягар — думання:
— А видиш, синку, я тобі казала, що я нічого путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вісімнадцятий! Ох, моя голово, моя бідна, дурна, нетямуща голово! — І Рифка тяжко заридала, сама не знаючи, чого.
Нараз вона стрепенулася, живіша іскра заблисла в її оці.
— Слухай, синку, що я придумала!
— Що таке?
— Він казав, що має інші види з донькою, певно за багача якого хоче її дати.
