Фанні мимоволі обернулася, слухаючи його слів, вона й сама не знала, що це значиться.
— Алеж, противно, Ґотліб, іменно твоїй матері мій батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якісь інші види.
— Алеж мати зовсім противно казала мені!
— А я тобі кажу правду, я все чула!
— То моя мати ошукала мене?
— Вона, може, так тільки… щоби ти не турбувався…
— Господи, то воно й справді так? Ні, це не може бути! Що я винен твому батькові, що ти йому винна, Фанні, що він хоче нас живих зарити в могилу?
— Я не знаю, Ґотліб!
— Але ні, ні, ні, — і при тім він з лютости тупнув ногою, — це не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котеням. Я не котя, Фанні, я вовк, я вмію кусати!
Він почервонів, як буряк, його очі почали заливатися кров'ю, лютість затамувала йому дух. Фанні дивилася на нього, мов на святого. Ніколи він не видавався їй таким хорошим і принадним, як в тій хвилі дикої лютости. По хвилі передишки Ґотліб говорив далі вже трохи лагідніше:
— Але скажи ти мені, Бога ради, Фанні, через що твій батько не хоче дати тебе за мене?
— Не знаю, — відповіла Фанні. — Мені здається, що він має якийсь гнів на твоїх родичів.
— А ти, Фанні, ти, — і він з диким жаром вдивлявся в її очі, — ти чи пішла би за другого, якби твій батько казав тобі?
— Ґотліб, як можеш ти так питати мене? Ти ж знаєш, я виплакала б свої очі з жалю
