в контрактах та „Спілка земного воску“ і відки надіється присилки церезини, — але достойник не відповідав, бо, мабуть, і сам не знав. Тоді Ван Гехт побіг з листом достойника і з своїм патентом до державної прокураторії, сповіщаючи про намірене на його шкоду ошуканство. В прокураторії сказали йому: „Добре, винайдіть ошуканця, а можете бути певні, що він буде укараний“. Ба, винайдіть ошуканця! Коли б то він знав його, коли б знав, де він є! Мов лихорадкою битий, побіг Ван Гехт до цлового уряду і виєднав розпорядження, щоби по причині узасадненого підозріння про ошуканство всі посилки земного воску, що йдуть з Галичини до Росії і Румунії, підлягали докладній ревізії, а коли б між ними показалася церезина, то щоб була притримана і, яко corpus delicti, відослана до державної прокураторії. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван Гехт розтелеграфував те розпорядження по всіх награничних коморах, додаючи від себе обіцянку щедрої нагороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван Гехт аж відотхнув і, швидко зібравшися, рушив в дорогу.
Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертітися коло одного питання: хто це міг мені зробити? Очевидна річ, тільки дві можливості показувались йому: або хтонебудь припадком, не знаючи про його патент, винайшов церезину окремо від нього, або Шеффель, котрому звісний був його секрет, видав його. І коли перша можливість, чим більше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалася, то зате підозріння на Шеффеля щохвилі набирало більше сили і правдоподібности.
