маєток і достаток, і він не мав причини не вірити цьому другому, виразному голосові.
Вибираючися в далеку і непевну дорогу, він подумав, що придався б йому помічник, і гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де він і що з ним сталося? Він побіг до поліції, — там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканню Ван Гехт асистента свого не застав, — від кількох місяців виїхав. Куди виїхав? Цього не знали напевно, знали тільки те, що виїхав кудись nach Polen[1]. Хоч Ван Гехт і не дуже наклінний був до підозрінь, але його застановило, куди таки nach Polen міг виїхати Шеффель. „А шкода, що його нема, — думалось йому, — міг би був при мені гарний гріш заробити!“
Аж ось перед самим виїздом з Відня одержав Ван Гехт письмо з Росії від одного високого достойника, мабуть члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що це такого сталося з його проєктом достави церезини і для чого наміри його розбилися і чи, може, він продав свій патент „Спілці земного воску“, котра давно вже зробила з св. синодом контракт на ту доставу, зложила 100.000 рублів кавції і швидко має постачити перший ладунок, 50.000 сотнарів? Грім з ясного неба не був би так перелякав бідного Ван Гехта,як цей дружній лист. „А це що такого? — скрикнув він. — Це відки така кара Божа на мене? Хто смів, хто міг мені це зробити?“ — Мов опарений, кидався він сюди і туди, не знаючи, що діяти. Телеграфічно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть
- ↑ В напрямку до Польщі.
