— Ну, над тим би ще мусила бути рада, це ще побачимо.
— Нехай і так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймні одне мусимо знати: скільки грошей нині вплине до каси і де та каса буде находитися?
Стасюра не міг на те сам нічого відповісти. Він виліз із-за столу і почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матієм і Бенедьом. Всі вони не знали, що й думати про ту наглу податливість підприємців, а Сень Басараб відразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який підступ. Але Бенедьо, щирий і добродушний, вибив їм з голови підозріння. Зрештою і сама річ не виглядала на підступ. Коли б власники хотіли збувати їх обіцянками, то що іншого, — але вони прецінь хотять давати гроші, а гроші, то прецінь не є нічого фальшивого: візьми до рук, замкни до скрині, і безпечно. Побратими подалися на ті докази і рішили так, що справедливість вимагає, щоб і підприємці знали, скільки від них грошей до каси вплило, і де та каса находиться.
— Нехай буде по-вашому, — сказав Стасюра. — Виберіть двох з-поміж себе, котрі би були при складці: при їх очах гроші зложаться до скрині враз із списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеться і так буде й далі, кожного тижня, доки потім ліпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
Нетаєний промінь радости перелетів по Германовім лиці на ті слова. Ось уже змагаючийся гомін коло хатини дав знати про прихід власників. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, вітаючи
