рухнув уже по Бориславі, юрба робітників валила позаду власників, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що це все значиться.
— Ну, що? — спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по-давньому, — нагадались ви?
— А що ми мали нагадуватися? — відповів Стасюра. — Наша гадка одна. От чей вам Бог послав інший розум на душу.
— То зле, що ви такі уперті, — сказав Герман. — Але що вже діяти? Таке то наше, бідних власників. Коли хто з нами по-правді не може порадити, то він береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не встоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм слові, і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка, прийшов пророк до гори.
— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.
— Авжеж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте мені завдячити, чуєте, люди? Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас жандарів, військо, але я сказав: „Дайте собі з тим спокій!“ І на остатку побачили, що я маю „рехт“[1], і пристали на ваші жадання.
— На всі?
— Авжеж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюди всі, щоби вам до рук, тут на тім місці зложити гроші до вашої каси. Тільки тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.
— А цього вам на що?
— Як то на що? Аджеж ми платимо. Ану, як хто розкраде гроші?
- ↑ Мати рехт — бути правим.
