повинно нас навчити, що іменно на тім ми повинні найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тільки твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожної кошари по десятці, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацію під носом зробити!
Між тим Герман в тяжкій задумі йшов бориславською вулицею. „Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Аджеж як їм відразу стільки грошей скинути, то це винесе кілька тисяч, і вони на ту суму в кожній хвилі зможуть нам зробити ще ліпшу коломийку. А так їх задурити, щоби відступили від того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!“
Прийшовши до дому, довго ще думав Герман над тим ділом і ніяк не міг додуматися до доброго кінця. Вже й полуднє минуло, надійшла третя година. Юрбою валять підприємці до Германового дому, щоб почути від нього жадання робітників. Але, почувши їх, і світу не раді стали.
— Ні, не можна, не можна! — крикнули всі в один голос, — це нас зруйнує, це нас з торбами межи хати пустить!
— Га, то остається нам одне: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.
— І цього не можна!
— Та бо ви як діти, — скрикнув гнівно Герман. — Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То що ж робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід.
Підприємці притихли.
— Може би можна дещо виторгувати?
