й ціла юрба святкуючих робітників, котрі не тільки наповнили тісну Матієву хатину, але густо обступили її довкола, цікаві, яка то буде згода.
В хаті посаджено Германа на ослоні, а побратими й ще деякі старші робітники позасідали коло столу, на тапчані і на припічку. Стасюра, найстарший віком, засів у старшім кінці столу, а Сень Басараб, як звичайно, сидів на порозі підо дверми.
— Скажіть же, пане Ґольдкремер, усій громаді, за чим ви прийшли, — сказав поважно Стасюра.
— Ну, чого я прийшов? — повторив Герман, встав з ослона і глянув по робітниках. — Мене прислали підприємці, що ви гадаєте? Чому не хочете ані самі робити, ані другим не даєте?
— Не можна при такій платі, пане Ґольдкремер, — відказав Стасюра. — Замало нам платите. Люди з голоду мруть.
— Платимо, що можемо! — відповів Герман. — Як маємо вам більше платити, коли не можна більше? Кепські „ґешефти“, відки взяти грошей? Ми самі швидко скапцаніємо, з торбами підемо.
— Ну, вже того ви нам не говоріть! А, зрештою, пане Ґольдкремер, скажіть самі по щирості, що нас те може обходити, що у вас кепські ґешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят, а тільки сорок і дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кінці докупи не сходяться при тім ґешефті, то ви собі його покиньте, може на ваше місце прийде другий такий, котрому кінці зійдуться докупи. А ні,
