Він ішов, немов нічого не бачучи і ні про що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницької варти, що стояла на гостинці.
— Гов, — скрикнули на нього вартові, — куди йдете?
— Я? До вас іду! — відказав Герман.
— До кого до вас?
— Хотів би поговорити з вами по добру.
— Про що?
— Про те, що час би вам на роботу ставати, часу шкода, а тут стоячи та вартуючи, нічого доброго не вистоїте.
— Ми то самі знаємо, що не вистоїмо, — відповіли деякі із вартових, — але що робити, коли з вами інакше годі до ладу дійти.
— Ну, ну, хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як підприємець, то вже не чоловік. А ми також люди, і знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам по-просту, адже ви знаєте, що я за один?
— Як же не знати, знаємо!
— Ну, то скажу вам по-просту, що тутешні підприємці, видячи, що силою з вами не порадити, послали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися поперед усього: чого хочете? чого жадаєте?
— Ну, так, то що іншого, так, то розуміємо! — радувалися робітники. — От ідіть лишень до онтої хати, там зараз зійдеться наша рада, то будете могти поговорити.
Один із вартових як стій попровадив Германа до Матієвої хати, а другий побіг скликати побратимів і інших робітників, щоб ішли робити згоду. Недовго прийшлося і ждати Германові. Побратими посходилися, а за ними
