— Коли ваша воля здати це діло на мене, — говорив Герман, — то я радо для всіх прийму на себе цей труд.
— Добре, добре! — роздався гомін.
— А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла мені на думку ще одна річ, котра може зробить їх податнішими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, але про хати, певно, не постаралися. Адже всі вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви зараз нині ще всім виповіли помешкання. Пора вже досить холодна, як на те цеї ночі вітер схопився стоковий, студений і дме; будуть мусити мерзнути під голим небом, то зараз почують, що не добре то з нами війну провадити.
— Воно то правда, — сказали несміливо деякі підприємці, — але хто знає, чи вони схотять уступитися? Чи то їх ще дужче не роздразнить?
— Га, побачимо, — сказав Герман, — а стрібувати, я думаю, можна! Адже що тут великого? Кожний має право виповісти комірникові хату, коли йому сподобається.
— Ну, стрібуємо, — відказали підприємці.
— А коли так, то підемо! Піду там до них, почую, чого вони хочуть. А по полудні, так коло третьої, прошу вас всіх знов до себе, почуєте, на чім стоїмо, і будемо могти врадити напевно, що нам діяти!
З тим підприємці розійшлися.
Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище.
