— Га, як так, то остається тільки другий спосіб: вдоволити їх жадання.
— Їх жадання! — скрикнули підприємці майже всі в один голос, — ні, ніколи! Радше військо і жандарі!
— Алеж, панове, — уцитькував їх Герман, — лякаєтесь тих жадань, немов би вони не знати чого жадали. Анумо, скажіть, будьте ласкаві, котрий знає, чого вони жадають?
Підприємці стали, мов теля перед новими воротами. І справді, в цей спосіб вони не завдавали собі досі того питання. Робітники видавались їм досі тільки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатися вирозуміти їх жадання, про те вони досі й не думали. Перший Леон здобувся на слово.
— Як то не знаємо? Одного жадають: більшої плати!
— Ну, це ще хто знає, що за більшої плати, — відказав Герман. — Чи хотять, щоби їм підбільшено плату о п'ять центів, чи вдвоє проти попередньої. Коли тільки так взагалі „більше“, то це ще нічого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу, насамперед дізнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може вони й зовсім не того хочуть, або може окрім того і ще чого іншого хочуть? Адже ніхто їх про те не питався!
— Правда ваша, треба спитати їх самих, почуємо, чого їм треба! — загомоніли підприємці.
— Але кого ж вишлемо до них в тім ділі? — питався Герман.
— Нехай іде, хто хоче, я не піду, — сказав Леон. — Це розбійники готові роздерти чоловіка.
