Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германові волосся вгору піднялося на голові. Селяни, положивши його опікуна на постелі, взялися перев'язувати його рани, як самі вміли (цирулик, за котрим послали до Дрогобича, не швидко над'їде в таку негоду!), а Максим, гріючи заморожені, кров'ю обмазані руки над вогнем, почав шептом розповідати малому Гершкові, що за нещастя спіткало Іцка.
— Ну, видиш, небоже, — почав Максим, хитаючи головою, — як то нещастя не раз чоловіка здибле на дорозі! Та й то ще от яке! Хай Бог кожного боронить та й заступить від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де воно, — он там за селом над рікою той берег крутий та високий, — їдемо собі, віз за возом, а тут вітер у споду реве так, що Господи!.. Сніг так і жбухає межи очі, коні ледве лізуть, — страх! Аж ось кум Стефан, що їхав передом, кричить: „Гов!“ — Ми всі: „Що таке?“ А Стефан повідає: „Слухайте! Тут щось страшного, якесь нещастя“. Слухаємо, дійсно в споді берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застигла в тілі. — „Е, — говорить Панько, — може, Дух Святий при нас!, поганець який манить нас у западню?..“ „Що ви, куме, — відказує Стефан, — тут, видно, якийсь чоловік ішов або їхав, не спостерігся добре, та й упав з кручі. Ходіть, панове, треба рятувати живу душу!“ Панько каже: „Та бо я боюся! Мене ляк зносить!“ — А тут стогнання раз-у-раз зі споду чути, ніби грішна душа в пеклі пити просить. Ми всі зійшлися в купу, — що тут робити?.. „Ходімо, — каже Стефан, — а кума Панька лишимо коло коней“. — Пішли ми аж на сам берег