в ній живе життя — любов до сина і ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою зміною, в котрій він бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лікарі впевнили його, що це ознаки надмірного роздразнення і ослаблення нервів і що треба тільки спокою. Цілий день ніхто до неї не творився, окрім хіба що слуги закликали її до їди або до постелі. Але знов певне й те, що такий спокій, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї ліком!
Ґотліб, зайнятий своєю любов'ю, зовсім не вважав на її стан, але скоро тільки війшов до покою, зараз прямо приступив до діла.
— Мамо! — сказав він, підходючи і сідаючи обіч неї.
В її мутних, погаслих очах засвітилася живіша іскорка.
— Чого, синку?
— Чи Леон Гаммершляґ хотів сватати за мене свою доньку?
— Леон? Ага правда, той поганець хотів.
— І що ви сказали йому?
— Я? Радше умру сама, ніж маю прийняти її до себе!
Ґотліб гнівно, майже люто позирнув на неї.
— Дурні ви, мамо!
— Чому, синку?
— Бо я іменно Леонову доньку люблю і радше вмру, аніж вона мала б бути не моя.
Рифка зірвалася на рівні ноги. Слова Ґотліба були для неї немов сильним пробуджуючим ударом.
— Це не може бути! — сказала вона міцно.
— Те мусить бути! — сказав Ґотліб з притиском.
