мізерні кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!
Між тим Ґотліб поквапно пішов додому. Він уже повідомлений був про те, що батько знає про його побут в Дрогобичі. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жадані гроші. Ґотліб нічого не сказав на ту вість; нова, гаряча любов до Фанні прогнала його гнів на батька; він тепер далеко радніше був би послухав батькового приказу і вернувся жити додому, коли б тільки Герман видав був такий приказ. Та ні, Герман нічого не приказував, немов і зовсім не дбав про сина, очевидно ждав, аж той сам покається і поверне до нього. Ґотліб знову не хотів цього. Кілька разів вони стрічалися на вулиці, але Герман усе творився, немов не знає того молодого, вистроєного панича, а Ґотліб знов не хотів перший податися. Додому до матері забігав Ґотліб рідко і то все тоді, коли батька не було. Але тепер діло було спішне, і він увійшов, хоч йому служниця сказала, що пані є в покою, а пан у своїм кабінеті. Нехай собі, йому до пана нема ніякого діла.
Рифка сиділа в покою, вліпивши очі в стелю. Нещаслива руїна її духа доходила до кінця, стала тепер на тій порі, коли по великім роздразненню наступає омертвіння, бездумна отяжілість, туманіюча меланхолія. Вона цілими днями сиділа на однім місці, говорила мало і якимсь в'ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимо-дика енергія її волі тепер десь зовсім пропала, розприслася на кусники.
В тім стані одубіння можна було зробити з нею, що хто хотів. Одне тільки осталося
