і повалившися на вулицю, котрий так різко, так пристрасно визнав їй свою любов, котрий потім немало здивував її, появившися справді в її домі, в елеґантській одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який гарячий, енергійний, не знаючий завад ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич. Який він зовсім неподібний до тих блідих, мізерних, боязливих і смішних кавалерів, яких вона бачила досі! Скільки сили в його мускулах, скільки вогню в його погляді, скільки гарячої пристрасти в його серці! І як він любить її! Але хто він такий? Що за один? Називається Ґотліб, сказав, але якого роду? Чи може він бути моїм?
Такі думки, мов золото-рожеві пасма, снувалися по голові самотньої Фанні, і вона чимраз нетерпеливіше позирала на годинник.
„По третій він обіцяв прийти, — прошептала, — чому ж не приходить? Нині має розкритися ціла таємниця, чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид моєї роздразненої фантазії? Але ні, він держав мою руку в своїй, він цілував мої уста, ох, як гаряче, як пристрасно!.. Він мусить прийти!“
— І він прийшов уже! — сказав Ґотліб, входячи тихо і кланяючись.
— Ах, то… ти! — сказала тихо, рум'яніючись, Фанні. Це було перше „ти“, котре вона йому сказала.— Я власне думала про тебе.
— А я про тебе й не переставав думати, відколи тебе побачив.
— Чи справді?
Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозуміла. Вкінці прошептала Фанні:
