мало розпочатися „святкування“ — чому ж не дати підприємцям від нині порозуміти, відки вітер віє?
В неділю опівдні почали вулиці Борислава в незвичайний спосіб заповнюватися робітниками і робітницями. Гомін стояв, мов на ярмарку, — робітників сходилося чимраз більше. Половина їх мала через плечі торби, під руками звитки, на собі всю свою одіж.
— Що це такого? Куди ви збираєтеся? — питали підприємці то цього, то того з-поміж ріпників.
— Додому, на села, — була звичайна відповідь.
— Чого додому?
— А що ж, треба! Ще роботи в полю, а тут і так нічого не заробимо.
— Як не заробите? Отже заробляєте.
— Е, з таким зарібком! І прожити нема за що, не то, щоби яку підмогу для господарства. Буде з нас! Нехай другі заробляють!
Рікою поплив народ долів вулицями, спокійно, сумовито. За Бориславом, на толоці вже стояли нові громади. Почали прощатися.
— Бувайте здорові, товариші! Дай вам Боже щасливо докінчити, що задумали! Подавайте вістку, що тут буде чувати!
— Ходіть здорові! Швидко чей в ліпшій долі знову побачимося!
Звільна на всі боки, на гори і на доли, між ліси і поля розійшлися громади робітників, час від часу озираючись на покинений Борислав, що спокійно мрів собі на сонці, мов безжурний кіт вигрівається і простягається і мурликає поблизу залізної, зубатої ступиці, котра ось-ось клямсне і вхопить його через пів своєю
