примістити беззахисних, коли б власники,змовившися, повикидали їх з помешкань. Ід суботі все було готове, і по всіх кошарах понісся радісний, а заразом тривожний шепіт:
— Настає пора! пора! пора!
Так, коли на лан спілого жита вхопиться легкий літній вітерець, тихі, похилі стебла ще дужче похиляться, потім здвигнуться вгору, знов похиляться, мірно хвилюючи, а повні надії колоски шепчуть зразу тихо, а потім чимраз сміліше: „пора! пора! пора!“ А вітер гуляє, далі і далі, чимраз нові хвилі будячи, чимраз ширшим кругом забігаючи, а з ним разом чимраз далі, чимраз ширше, чимраз голосніше несеться благодатний шепіт: „пора! пора! пора!“ Двадцятьма дорогами з Борислава спішили робітницькі висланці по селах і місточках, розносячи вість про нову війну. Їх бачили на Уровім і в Підбужжі, в Гаях і Добрівлянах, в Стрию і Мединичах, в Самборі і Турці, в Старій Солі і Дзвинячу, в Доброгостові і Корчині. Їх вість стрічали бідні з утіхою, багачі з насмішкою та невірою; декуди гостили їх горілкою та хлібом, декуди питали о пашпорти і грозили арештуванням, але вони, не лякаючись, ішли чимраз далі, не минали ні одного присілка, просили і намовляли — не йти на роботу до Борислава через кілька тижнів, доки вони не скінчать своєї війни з власниками. Тисячні слухи пішли по селах про ту війну, попутані, страшні, які звичайно плодить велика нужда і безвихідне положення. То говорено, що бориславські робітники задумали вирізати всіх власників; то знов, що хотять їх вигнати з Борислава. Ті вісті дійшли і до жандарів, і вони почали бігати по селах, грозячи
