Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/42

слухається, — ні, не чути нічого. Ось засвистів, заревів, завив вітер дужче, ніж уперед, немов стадо скажених вовків летить до села, виючи з голоду та копотячи серед сніговійниці. Від селянських дітей Герман наслухався повістей про злодіїв, що в бурливі ночі добуваються до хат, і ось йому причулося, що хтось скрипнув сінешними дверима й легенько ступає-чалапкає по сінях, мацає руками по стінах, — виразно чути шолопання чимраз то ближче хатніх дверей… Герман хоче кричати, але чує, що щось задавило його в горлі; він, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний, тісний кут за піччю, холодний піт виступив йому на чолі, все тіло дрижить, він щохвилі жде, як ось-ось двері відчиняється, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія, зі здоровенною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, — не чути нічого, крім проразливого завивання бурі. В Германа поволі вступає дух, але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повісті про „страччуків“, що робляться з нехрищених дітей, закопаних дебудь під плотом, під вербою. Йому здається, що щось чупкає по поді, — він тривожно підніс очі вгору, де було в повалі старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі. Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, бачилося, що в нім самім, усередині, ворушаться якісь дикі, тривожні голоси, піднімається крик, за-