незащеплена і легко далася відчинити. Сень встромив через неї руку, повідсував засувки і відчинив вікно. Влізли до кухні. Кругом було тихо, як у гробі, тільки сонне сапання служниці чути було з-за печі. Побратими на пальцях пішли до дверей. Кухонні двері були незаперті, і вони вийшли до сіней. Сень намацав двері до Іцкового кабінету і хотів поглянути в дірку від ключа, але побачив, що в дірці був ключ. Потрібував тихенько покрутити клямку і переконався, що двері були замкнені. Але Сень і тут не довго надумувався. Шепнувши кілька слів Прийдеволі, він голосно потермосив клямкою і запищав хриплим, бабським голосом, подібним до голосу старої служниці:
— Herr, Herr, oefnen Se!
— Wus is[1] — дався чути всередині грубий голос Іцка, потім важкий скрип черевиків, а вкінці брязк ключа, що відчинив замкову пружину. Двері тихо відчинилися, смуга світла впала з кабінету до темних сіней, і в тій хвилі два хлопи, зачорнені, як чорти, кинулися на Іцка і заткали йому рот, заки ще встиг крикнути. Зрештою хто знає, чи цього й було треба. Несподіваний напад так налякав Іцка, що той, як був з простягнутими руками і запитуючим, глупим виразом лиця, так таки в тім положенню і задеревів, а тільки кліпання вибалушених сірих очей давало знати, що це не бездушна брила м'яса і товщу, але якась живина.
— Wie geht's Herr, wie geht's?[2] — пищав Сень усе ще бабським голосом. — Не бійся, небоже, ми тобі не хочемо нічого злого
