псувало між ними доброї злагоди. І певно, Герман був би від тих хиб вилічився, якби був довше пожив у Губичах. Та не так воно склалося.
Герман донині ще тямить ту зимову ніч, у яку постигло Іцка нещастя. Він цілий день сидів сам у хаті та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. Удень мороз полегшав, сонечко світило ясно, а зі стріхи капало, — аж любо. Але над вечір надтягли сірі хмари, і почало ліпити широкими пластами снігу. Швидко й світу не стало видно. Смерклося доразу, а сніг усе ліпить та й ліпить. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив у печі, сів на припічку й жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село йде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів[1]. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка. „А певно, вже десь їде, ми його ще лишили в місті“, — відповів селянин. Знов Герман чекає. Вогонь сичить і тріскотить у печі; він добув гороху й почав пражити його в грані, а для Іцка зварив кілька яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби льодовими, дивними квітами. Далі зірвався й вітер, почав бити снігом о шиби, свистіти серед крутих берегів, термосити й виривати китиці в стрісі. Вогонь погасав, Германові ставало лячно, він докладав полін і раз-у-раз притулював лице до вікна, чи не почує теленькання Іцкового коня. Не чути нічого. Крізь шпари в стінах потягає знадвору холодом. Германові здається нараз, що десь дзвонять, — волосся зводиться вгору на голові, думка про пожежу пролітає в нього. Він при-
- ↑ Додому.
