їх на думку про сліпе, безграничне прив'язання і посвячення. І коли вперед Фанні не могла вияснити собі причину того безумного вчинка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що він ждав на неї аж за містом, на спеці і в поросі, побачивши, як він запаленівся побачивши її, як чемно і тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собі: „А що, може цей півголовок закохався в мені?“ Вона іменно вжила в думці назви „півголовок“, бо який же розум для якогонебудь обідраного вуглярчука — залюбитися в єдиначці-доньці такого багача, кидатися і калічитися о її бричку, визирати її з дороги?.. Але про все те їй не була неприємна така безумно страстна любов, і хоч вона далека була — полюбити його за це, але все таки почула до нього якусь симпатію, таку, яку можна мати для півголовка, для песика. „Ану, — погадала собі, — зачну з ним говорити, чого він хоче. До міста ще й так далеко, на гостинці пусто, ніхто не побачить“. І вона казала візникові їхати звільна. Ґотліб, почувши той наказ, увесь аж затрясся; він почув, що це для нього такий згляд і зараз порівнявся з бричкою. Фанні, побачивши його, відсунула віконце і вихилила голову.
— Чого тобі треба? — спитала вона несміло, видячи, що Ґотліб знов зняв шапку і з виразом німого подиву наближується до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що це християнин.
— Хочу на тебе подивитися! — відповів сміло, по-жидівськи Ґотліб.
— А хто тобі сказав, що я жидівка? — спитала Фанні, всміхнувшись, також жидівською мовою.
