Герман стиснув плечима і відійшов геть. За лікарем, певна річ, не посилав. Аж десь ледве-не-ледве по десяти днях Рифка діждалася вісти від сина. Комінярчук доти ходив по вулиці, доки вона не вихилилася через вікно: тоді він крізь вікно кинув їй з вулиці до хати Ґотлібову карточку. Ґотліб ось що писав:
„Вона мусить бути моя! Кажу вам раз на завсіди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А зрештою як може не хотіти, адже я багатий, багатшого жениха не найде в цілім краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В сні і на яві все вона та й вона передо мною. І не знаю навіть, як називається. Але що то значить, коли вона мені сподобалася! І куди вона могла поїхати? Коби я знав, зараз би поїхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я вже здоров, принаймні настільки здоров, що можу ходити. Лажу весь день по вулиці напроти її дому, але не важився ще й питати нікого, чий це дім і чия вона донька. Завтра раненько прийде мій посланець; дайте йому дещо грошей для мене“.
Грошей у Рифки було небагато. На другий день комінярчук справді прийшов, і то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але комінярчук нічого не знав, а тільки сказав, що має принести гроші та й годі. Рифка дала йому десять ринських — послідніх десять ринських, які у неї були, — і осталася сама в покою, проклинаючи комінярчука, що не вдоволив її цікавости.
Звістка, що Ґотліб здоров і може вже ходити, врадувала її, — але його надмірна і сліпа
