личкими дверми і віконцями, позираючими де-де, мов присліпуваті злодійські очка. Два височезні комини стреміли до неба. Довкола будови була досить обширна площа, обведена височезним парканом, з широкою брамою для в'їзду і вузенькою фірточкою обіч для проходу. Площа була гладко втолочена, ями-вапнярки були позасипувані, навіть обширна шопа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, небілені, ані тинковані, червонілися ясночервоною фарбою. Словом, усе було, як треба, аж Леонові серце радувалося. А до середини він і не йшов оглядати — до цього, казав, треба привезти мого майстра-нафтарника, — він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба. Рури і кітли і всі приладдя, замовлені у Відні, вже надійшли були і стояли на площі у величезних паках. Леон не дав і відітхнути ні собі, ні коням, — негайно погнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі за проводом Шеффеля нині ще поуставляли б і повмуровували б кітли та машини.
Приїхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмірив, що, як і куди, і висловися дуже похвально про будову. Леон ходив слідком за ним та тільки поцмокував і руки засукував. Бенедьо тим часом з найнятими робітниками порався на подвір'ю коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла та шнури і приладжував дерев'яні вали та ґереґи[1] щоби затягнути все те, куди треба, до середини.
До пізнього вечора тривали в новій фабриці стукання та брязкоти: це уставлювано
- ↑ Ґереґи — дрючки.