околичні села і розпустити такий наказ: щоби на такий та такий час ніхто не йшов до Борислава, бо таке та таке там робиться.
— А як мазурів[1] спровадять?
— То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.
— Гм, та це то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботиці?
— Отож то на те я гадав би зложити таку головну касу.
— А пани змовляться і хліба не довезуть, схотять нас виголодити.
— Ми й купувати від них не будемо. Як у нас будуть свої гроші, то собі спровадимо самі з міста, ще за танші гроші!
— І гадаєш, що з того буде нам поміч, що підвищать платню?
— Я гадаю, що мусять, скоро тільки ми видержимо твердо.
— Але таку громаду народу виживити, то треба величезної суми грошей!
— Можемо на час безроботиці відправити одну часть людей на села або де до міста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого діла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоч тиждень. І заки зачнемо, то попереду уладити все порядно, і людей по селах розіслати, і хліба настарати і всього. Але про те буде ще час поговорити. Тепер скажіть, чи пристаєте на те, щоби у нас були каси: і часткові і головна каса?
— Пристаємо! Пристаємо!
- ↑ Мазури — селяни, що мешкали в західній, польській частині Галичини.
