орендарської комори й зложив до свого таки мішка, що там стоїть лишень про ту потребу. Пора в дорогу. Візок порожній легко котиться й туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня й знов затягає своє: „Міняй онуці, міняй!“ Починаються давніші сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде, немов у параді, наповняючися поволі платянками. Вже сонце геть-геть похилилося, заким Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу кінець. Знов біжить Герман відпирати лісу, — тим разом вони виїздять тихо, пси втихомирились давно. Їм знов приходиться їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотить по груддю, Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селі, у знаймого орендаря на ніч. „Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!“ — покрикує раз-по-раз Іцик, і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку: „Finsterer Balyguleh!“.
І далі, далі, далі! З села до села, з гори в долину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лісів тягнеться повільно їх торкітливий візок, розлягається загублений у зелені проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а життя — все одне! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудового Підгір'я…
Спомини уколисували Германа. Він чув, як у нутрі його немов танув якийсь давній довголітній холод. Цілі роки він носив його в собі, цілі роки, відколи оженився, він чув,
