буде легше, як їх Бог покарає. А тут видимо, що Бог якось більше любить нас карати, ніж їх! От і тепер покарав Бог наші села голодом, а тут в Бориславі пани прийнялися й собі ж нас карати; плату вменшують що тиждень, і ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять в очі: іди собі, кажуть, коли тобі кривда, я десять найду на твоє місце за таку саму плату. То погадайте ж собі самі, що тут нам поможе здаватися на кару Божу! Я гадаю, що ліпше так робити, як говорять наші люди: Бога взивай, а рук прикладай. Кара Божа карою Божою, а нам треба собі братися докупи і радитися, як би тут власним заходом з біди вигарматися.
— Ба, в тім то й штука! Як вигарматися, коли ми бідні і помочі ні відки не маємо? — крикнули робітники.
— Ну, я на те наказу не можу дати ніякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка про те моя гадка.
— Говори, говори! Слухаємо! — загули ріпники.
— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочі нам ні відки не надіятися, бо хто ж нині хоче помагати бідному робітникові, а зрештою хоч би й схотів помогти одному, то не зможе помогти всім, такій величезній громаді. Тут тільки ми самі, дружною силою, можемо собі помогти.
— Ми самі? А то як? — далися чути недовірливі голоси.
— Правда то є, — сказав Бенедьо, — що на тепер не зможемо собі цілком помогти. Бо яка поміч можлива, коли чоловік працює не на себе,
