нього на волю всіх арештованих, — і величезний сміх радости пішов поміж робітниками. Пісні і погрози загули по вулицях Борислава, увільнених опроваджували від шинку до шинку і поїли і по тисячу разів допитували їх, як то вони провадили надзірця за вуха до каси.
Поки гула п'яна радість по вулицях Борислава, в убогій Матієвій хатині сиділи побратими і радилися, що діяти. Всі годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до діла.
— Скликати збір! Скликати збір! — говорили всі.
І врадили, не видаючи свого побратимства, скликати збір усіх ріпників за Бориславом на толоці. В неділю о полудні мали там усі зійтися на нараду.
Мов громова іскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, від ями до ями, від кошари до кошари, від нафтарні до нафтарні нечуване досі слово:
— В неділю о полудні! На толоку коло Борислава! Нарада, нарада, нарада!
Ніхто не знав, що це буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й ніхто й не питався про те. Але всі почували, що це буде велика хвиля, що від неї багато буде залежати, — і всі покладали великі, хоч і неясні очікування на ту хвилю. Нарада! Нарада! Нарада! Це слово, мов які чари, прояснювало вив'ялі, збідовані лиця, кріпило мозолисті руки, напростовувало здавна похилені плечі. „Нарада! Наша нарада!“ — неслося то голосно, то шептом по всіх закутках, і тисячі сердець з нетерплячкою билися, дожидаючи неділі і наради.
