Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/354

частіші. Надзірці ті привикли були віддавна вважати робітника за худобину, за річ, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути, коли не сподобається, супроти котрої навіть смішно говорити про якесь людське поведення. А й робітники самі, звичайно вибірки з найбідніших, від маленьку прибитих та в нужді заниділих людей із околичних сіл, зносили терпеливо ту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками від дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися і між ними дивним способом уцілівші, міцні, неполамані натури, як от брати Басараби, але їх було мало, і бориславські багачі дуже їх не любили за їх непокірливість і гострий язик. Але тепер нараз почало все змінюватися. Найсмирніші робітники, хлопці й дівчата, котрих досі можна було, не стісняючися ні трохи, кривдити і ганьбити, — і ті замість давніх жалібних мін, просьб і сліз ставилися тепер гостро та грізно. А що найдивніше, то те, що в кошарах, де попереду кожний терпів, робив і журився сам про себе, якимсь чудом вродилася дружність і співучастя всіх за одним, за всіми. Ненастанна, живий обмін думок, почуття власної недолі, зміцнене і піднесене почуттям недолі других, виробило ту дружність. Скоро тільки багач причепився несправедливо до робітника, почав ні з цього, ні з того лаяти та ганьбити його — вся кошара обрушувалася на нього, притишувала його то лайкою, то насміхами, то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чимраз бурливіші та грізніші крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришів, до них не раз прилучувалося ще других десять з других кошар і всі вони