Трути певно того не знають, і по-давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день Божий в полуднє на верх улія погрітися на сонечку, подихати свіжим повітрям, розправити і розмахати неробучі крилечка…
От таке саме почало діятися і в Бориславі в кілька днів по описаній нараді. Хто його знає, відки й як, досить того, що новим духом повіяло в Бориславі. І коли звичайно нова хвиля свіжого повітря найперше і найсильніше замітна в горішніх верствах, то тут сталося зовсім противне. Спідні, густі і сірі верстви перші почули новий повів, перші стрепенулися від нього. І хто його знає, відки й як воно почалося! Ні з цього, ні з того при корбах, при млинках, при воскових магазинах, по шинках при горілці, усюди почалися між ріпниками розмови про те, як то всім тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславі і як багачі без суду, без права, по своїй волі уривають чимраз більше з платні, кривдять, і туманять, і поштурхують і ще й висмівають обдурених робітників. І ніхто не був би міг сказати, від кого почалися ті бесіди, бо у кожного всі ті важкі історії здавна глибоко закарбовані були на власній шкірі і стверджені власним досвідом. Раз почавшися, розмови ті вже не втихали, а ширилися чимраз далі, ставали чимраз дужчі і голосніші. Всі люди немов би аж нині побачили своє сумне, безвихідне положення, не хотіли й говорити про ніщо інше, і кожна їх розмова кінчилася болючим, важким питанням: „Господи, чи вже ж так нам вічно мучитися? Невже ж нема для нас виходу?
