або на вулиці розбалакається, зараз і нав'язувати про те! Все розказувати: яка плата нужденна і який рятунок можливий. І складки збирати. Я гадаю, щоби кожний збирав між своїми знайомими, а назбиране щовечора віддавав головному касієрові, котрого тут нині треба вибрати.
— Добре, добре, треба вибрати касієра! — гукали всі. — Ану, кого би тут на касієра?
Радили то цього, то того, вкінці стало на тім, що нема ліпшого касієра, як Сень Басараб.
— Що, — сказав неприязно Сень, почувши це, — я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я віднині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат.
— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всі.
— Бо ви сходите з тої дороги, на котру раз стали при здоровій застанові. Я своєї дороги не попущуся!
— Але хто ж яку дорогу зміняє? — сказав Андрусь. — Тут зовсім нічого не змінюється!
— Що? І ти з ними? — спитав понуро Сень.
— Так! З ними!
— А присягу забув?
— Ні, не забув.
— А ногами топчеш, хоч і не забув.
— Не топчу! Послухай лишень і не фуріячся![1]
І Андрусь приступив до нього і почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим
- ↑ Фуріячитися — сердитися.
