що в ямі погиб, що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, або що!
— Як? Як? От також щось! Хіба ж він не був при тім?
— Так, так, був, і сміявся навіть, але чи вже за те смерть, що сміявся? А може він не робив нічого, а тільки ті?
— Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудований Сень. — Впав батько з гори, дідько його бери! Погиб той, ну і добре!
— Але, як він не винен? Знаєш, як я здибав його і вхопив у руки, і він почув, до чого це воно йде, то так спищав: „Даруй життя, даруй!“ А як я в тій же хвилі пхнув його… знаєш… то він тільки зойкнув! „Не винен, не винен!“ Опісля задудніло, затріщало, я полетів геть. Але той голос його все зі мною, все в мені, так і чую його! Господи Боже, що я зробив! Що я зробив!
Бідний парубок заламував руки. Сень дармо старався потішити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касієр був невинний.
— Ну, як той був невинний, то ти поправся, — сказав вкінці роззлоблений Сень, — і пішли й винних тою самою дорогою! Нехай невинний дармо не покутує!
Ті слова були мов удар обуха для Прийдеволі. Оглушений ними, він похилив голову і знов затисся в свій кут, не говорячи й слова.
А між тим побратими кінчили нараду.
— Головна річ тепер, — говорив Бенедьо, — вербувати людей до нашої кумпанії. Хто з ким на роботі стоїть, або в шинку здиблеться,
