— Яка?
— Ба, яка! Не стало одного панка. Знаєш, того, що то на нього так жалувався наш Прийдеволя, того касієра, тямиш?..
— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
— А що ж би таке! Від кількох днів десь подівся, а нині видобули його з ями. Вже й комісія приїхала, будуть бідне тіло краяти, нібито воно скаже, яким світом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося!
Бенедя мороз пройшов за цим оповіданням.
— Якраз так, як з Матієвим приятелем, Іваном Півтораком! — прошептав він.
— Еге, якраз та й не якраз, — відказав Сень. — Того Мортко трутив, а цього…
Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі, він ясно розумів Сеньові слова.
— Ну, і що ж? — спитав він по хвилі важкої мовчанки.
— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.
— А що люди на те?
— Які люди? Комісія? Комісія наїсть, нап'є, тіло покрає, пошкаматує, та й поїде собі.
— Ні, я не про комісію, а так, ріпники що кажуть?
— Ріпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: „Злодій був небіжчик, Бог би його побив!“, та й далі до роботи.
— Значиться, діло страчене, і праці шкода! — процідив крізь зуби Бенедьо.
— Як? Страчене? Шкода? — зачудований, допитував Сень.
— Другим від того не буде легше.
