кілька днів, і самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка і незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Він похудів і поблід, тільки його довгообразе лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені вуглики, неспокійно, гарячково палали глибоко в ямках. Але при всім тім він не покидав своїх думок, не тратив віри і прихильности до тих бідних людей, що безучасно, холодно і безнадійно з кожного закамарка позирали на неприязний світ і тихо, без опору готовилися вмирати. Бачучи їх, Бенедьо нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о гостру неприступну скелю, ламалася йому думка, розбивалися його духові й тілесні сили; але він не тратив надії, що ту трудність можна буде побороти.
Одного вечора Бенедьо пізніше, ніж звичайно, вернув з роботи додому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. Із звичайним виразом непорушного спокою на червонім, трохи обрезклім лиці, сидів він на приспі під вікном і пикав люльку. Привіталися.
— А що, нема Матія?
— Нема. А Андрусь?
— Також ще не прийшов. Ані Стасюра.
— Видно, щось не абияке розпочали там у Дрогобичі.
— Будемо видіти, — бовкнув Сень і замовк.
— Ти чув, що сталося? — спитав він по хвилі, входячи з Бенедьом до хати.
— Ні, або що такого?
— Причта.
