попускалася її. Але чим докладніше він розбирав цей спосіб рятунку, тим більше трудностей, ба й непоборних перепон він добачував в нім. Як довести до такої змови і єдности всю ту величезну громаду, в котрій кожний дбає тільки про себе, журиться тільки тим, якби не вмерти з голоду? А хоч би це й удалося, то знов певна річ і те, що багачі відразу не подадуться, що треба би не тільки грозити, але й сповнити грізьбу, покинути всяку роботу. А чи тоді багачі не спровадять собі з других сіл інших робітників, і таким способом не знівечать цілий труд? А хоч би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей тут в Бориславі за час безробіття? Ні, нікуди нема виходу! Ні відки не сходить зоря рятунку! — І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав п'ястуки, притискав їх до чола і бігав вулицями, мов несамовитий.
При всім тім він нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надіючися при тій спосібності дійти до якоїсь більшої ясности в тім: що треба робити в теперішній хвилі. Він часом в своїх проходах по Бориславі стрічався з одним або другим із побратимів, і бачив, що всі вони якісь придавлені, мов прибиті до землі, що всіх гризе якесь важке і неясне очікування, — і те додавало йому надії, що чей же й з-поміж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матій надто занятий був своїм процесом, щовечір стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з іншими якимись ріпниками. Далі всі вони забралися до Дрогобича і не вертали
